Тема:
ПРОВІДНА РОЛЬ ПОЕЗІЇ У 20-ТІ РОКИ. ПАВЛО ТИЧИНА — НАЙБІЛЬШИЙ МОДЕРНІСТ ЦЬОГО ПЕРІОДУ. ФЕНОМЕН «КЛАРНЕТИЗМУ». «АРФАМИ, АРФАМИ…», «О ПАННО ІННО…», «ВИ ЗНАЄТЕ, ЯК ЛИПА ШЕЛЕСТИТЬ?..»
У 20-х — на початку 30-х рр. ХХ ст. активно розвивається
література.
У розвитку мистецтва цієї доби поєднувалися традиції дожовт
невого часу та досвід молодих культурних сил, покликаних до
життя революцією. Про бурхливий розвиток літератури цієї доби
свідчить утворення різноманітних творчих угруповань («Плуг»,
«Гарт», «Ланка», ВАПЛІТЕ, «Молодняк», «Аспанфут», «Нова
ґенерація» тощо).
У цей час молоді українські письменники часто
відмовляються від традицій класичної літератури та орієнтуються
на літературне життя Західної Європи.
У літературі 20-х рр. ХХ ст. сформувалася яскрава револю
ційно-романтична течія (П. Тичина, В. Сосюра, В. Чумак, В. Ел-
лан).
У другій половині 20-х рр. ХХ ст. помітне місце займала
ВУСПП (1927-1932) — спілка, яка ставила за мету об’єднати
всіх художників слова, що прагнули до створення єдиної інтер
національної пролетарської літератури.
Керівники ВУСПП висунули гасло «союзник або ворог», вияв
ляли нетерпимість до тих письменників, що не належали до
організації (Остап Вишня, М. Куліш, Ю. Смолич, О. Копиленко,
Є. Плужник, Ю. Яновський).
Група київських неокласиків (М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Фи-
липович, М. Рильський) прагнули засвоїти досвід класичної сві
тової літератури. Чимало митців тяжіли до різних проявів модер
нізму.
Існували літературні угруповання, які тяжіли до модернізму
в різних виявах: «Аспанфут», «Авангард», «Ланка», «Марс».
У 20-х роках ще була певна можливість розвиватися напрямам,
започаткованим ще на початку ХХ ст. Символізм, характерний
для творів молодого П. Тичини, продовжував розвиватися. Його
представники згрупувалися довкола журналу «Музагет» (Д. Загул,
О. Слісаренко, В. Кобилянський та ін.). Символізм — нетривалий
період в історії нашої літератури, бо його представники відхо
дили до інших течій — футуризму, революційно-романтичного
напряму.
Виникнувши на початку століття в Італії, футуризм поши
рився в Україні (спілка «Аспанфут»). Представником цього
напряму був М. Семенко, який шукав нові словесні форми для
вираження динаміки життя, змін, що відбувалися дуже бурхливо
(«Весна», «Степ»). Група «Авангард» тяжіла до конструктивізму.
У перше десятиліття після революції особливо бурхливо роз
вивається поезія.
Найзначніші постаті серед поетів: В. Чумак (1900-1919),
В. Еллан (1894-1925), П. Тичина (1891-1967), В. Сосюра (1898
1965), М. Рильський (1895-1964), поети-неокласики.
Єдина збірка В. Чумака «Заспів», у якій він оспівує револю
цію, вийшла після смерті автора.
В. Еллан-Блакитний — один із зачинателів української радян
ської поезії. Редактор журналів «Шляхи мистецтва», «Червоний Українська література 1920-1930 рр.
Його перша поетична книга — «Удари молота і серця» —
зобразила грандіозний розмах революційного поступу і перші
кроки будівництва соціалістичного суспільства.
В. Сосюру називають найтоншим ліриком української поезії.
Він автор десятків поем, кількох десятків збірок поезій, автобіо
графічного роману «Третя рота».
Євген Плужник (1898-1938) — видатний поет і прозаїк, автор
збірок «Дні» (1926) і «Рання осінь» (1927), роману «Недуга».
Творчість М. Бажана (1904-1983), що спершу тяжів до футу
ризму, характеризується філософською глибиною, епічністю, гро
мадянським пафосом («Руро-марш», «Протигаз», «Будівлі»).
Тривалий час широкому загалові невідомі були твори західно
українського поета і прозаїка Б. Лепкого (1872-1941). Він автор
циклу романів про І. Мазепу, відомої в усьому світі пісні «Чуєш,
брате мій».
Відомими поетами у Західній Україні у 20-х рр. ХХ століття
були Б.-І. Антонич («Привітання життя»), О. Ольжич, С. Городин-
ський («Барви і лінії») та інші. Деякі західноукраїнські письмен
ники (Я. Галан, П. Козланюк, С. Тудор, О. Гаврилюк) з симпатією
ставилися до подій, що відбувалися в Радянській Україні й орі
єнтувалися на письменників революційно-романтичного напряму.
У 20-х рр. активізувався розвиток прози. У великих епіч
них творах письменники-реалісти намагалися осмислити і уза
гальнити події, що відбувалися, зміни в суспільно-політичному
житті народу та його побуті (Ю. Яновський («Майстер корабля»),
П. Панч («Голубі ешелони»), І. Ле («Роман міжгір’я»), А. Головко
(«Бур’ян»).
Серед блискучої плеяди українських письменників початку
ХХ століття — В. Винниченко (1880-1951). Він — один із най-
видатніших діячів українського національно-державного від
родження (оповідання «Краса і сила», «Малорос-європеєць»,
«Федько-халамидник», «Голота», «Зіна», «Кумедія з Костем»;
романи «Сонячна машина», «Заповіт батьків», «Записки Кирпа
того Мефістофеля», «Чесність з собою»; драми «Пророк», «Щаблі
життя», «Дисгармонія»).
Для творів Григорія Косинка (1899-1934) — одного з фунда
торів української прози — характерна імпресіоністична лаконіч
ність і реалістична місткість авторського письма, ліричність, пси
хологізм (збірки новел і оповідань «На золотих богів», «Мати»,
«В житах», «Політика»).
За високу письменницьку майстерність проти «масовізму»
виступили члени ВАПЛІТЕ (організація, що виникла в Харкові
в кінці 1925 р.). До неї увійшли колишні члени «Гарту», дехто
з «Плугу» і «Жовтня». Організацію очолювали М. Хвильовий,
М. Яловий, О. Досвітній, згодом М. Куліш і Г. Епік.
20-ті роки ХХ ст. — це час гострих дискусій про шляхи і прин
ципи побудови соціалістичної України та її культури, час, коли,
здавалося, реалізуються найпрекрасніші сподівання народу, і час
особистих трагедій найбільш талановитих представників творчої
інтелігенції, яка під тиском сталінського диктату, розчарува
лася в ідеалах соціалізму і шукала можливості виходу України
на шляхи демократичного розвитку.
Павло Тичина — один із найвидатніших українських пое
тів, рівних якому знайти дуже складно. Народжений у бід
ній родині, він бачив життя села, міста, церкви, літератур
ної громади, інтелігенції особисто та зсередини. Тичина бачив
національне відродження, радянське будівництво, бачив мир
і війни — і все те викарбувалося на сторінках його книг. Поет,
який бачив Україну в найрізноманітніших її проявах, який став
Україною, переплавив її в собі, а потім виплеснув зі свого серця,
подарувавши іншим. Вивчення та дослідження творчого спадку
Павла Тичини є дуже актуальним, необхідним для правильного
розуміння українського національного духу — поет відчув його
найглибшу сутність, яка полягала в піснях, у народнопісенній
поезії.
Перша друкована збірка Павла Тичини — «Сонячні кларнети»
вийшла на початку 1919 року, коли поетові було вже двадцять
вісім, але відомо, що писати він почав набагато раніше. Пер
ший відомий вірш датовано 1906 роком — роком смерті батька.
Цей вірш, який називався «Під моїм вікном» і був присвячений
батькові, почуттям, які охопили дітей після його загибелі. Неба
гату родину небіжчика Григорія Тичини — бідного дяка з села
Піски — тепер і поготів обсіли злидні:
А як батько вмер —
Мов прийшла зима:
Жити стало гірше, тяжче —
Хліба…й то нема.
Незважаючи на тяжкі обставини, юнак продовжив тоді займа
тися в монастирському хорі, в Чернігівській семінарії, а душев
ний смуток виливав у поезії. Тичина познайомився з літератур
ними колами Чернігова, з 1911 року часто по суботах відвідував Українська література 1920-1930 рр. літературні вечори в Михайла Коцюбинського, де читав свої вірші, спілкувався з талановитою молоддю.
Підтримка маститого письменника окрилила юнака, допомогла йому рухатися на шляху до себе, творчо розвиватися. Пізніше Тичина згадував: «Коцюбинський, від’їжджаючи з Черні
гова до Італії, повіз із собою й мої юнацькі вірші, щоб прочитати
їх Горькому». Дружба з такими людьми, як Коцюбинський, дуже
допомагала Тичині. В його творах того періоду часто з’являються
мотиви смутку, проте поетичне відчуття пересилило печаль,
і рання поезія митця все більше наповнюється радісними, оптимістичними нотами, як наприклад, у вірші «Блакить мою душу обвіяла», де Тичина пише:
Блакить мою душу обвіяла,
Душа моя сонця намріяла.
Душа причастилася кротості трав
Добридень я світу сказав!
Наступна строфа цього віршу розкриває патріотичні настрої
юного поета, любов до рідної землі, до її природи й сільського
життя:
Струмком серед гаю як стрічка
На квітці метелик мов свічечка
Хвилюють, маюють, квітують поля —
Добридень тобі, Україно моя!
Ентузіазм молоді можна черпати з його віршів повними долонями — Тичина ладен кинути виклик усьому світові, один з його віршів 1911 року починається й закінчується словами:
Молодий я, молодий,
Повний сили та одваги,
Гей, життя, виходить на бій,
Пожартуєм для розваги!
В інших віршах цього періоду також відчувається глибоке
переживання селянської долі, і це не просто співчуття селянам,
а переживання сільського хлопчика, який залишився свого часу
без батька, з п’ятьма сестрами та чотирма братами, маючи занадто
швидко подорослішати, щоб вижити. Що стосується описів природи в ранній ліриці Тичини, то вони ніколи не стають просто пейзажами, їхнє місце поруч із головним ліричним героєм.
Навчаючись найкращих, наймелодичніших поетичних прийомів, Тичина не став нічиїм послідовником, не намагався когось переписати. Юний поет неухильно проступав шляхом мистецького
становлення, формував і вдосконалював свій власний стиль.
У багатьох віршах раннього періоду (1906-1915) помітно,
як молодий Тичина невтомно поширював тематичні й стилістичні
обрії своєї літературної творчості. цікаво в цьому сенсі проана
лізувати перший друкований вірш Тичини «Ви знаєте, як липа
шелестить. » (1911).
Павло ТИЧИНА
* * *
Ви знаєте, як липа шелестить
у місячні весняні ночі?
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі.
Кохана спить…
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї?
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов'ї…
"Я твій" — десь чують дідугани,
А солов'ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
6 травня 1911
Складається він з двох шестирядкових строф, у яких перші рядки — запитання, а останні — ствердна відповідь.
Така композиція поезії-мініатюри робить її стрункою і елегант
ною. Від української народної пісні взятий прийом паралелізму:
шелестіння липи місячної весняної ночі й сон коханої, сон ста
рих гаїв-дідуганів і солов’їне тьохкання.
Картина-елегія намальована лаконічними засобами: короткі
речення передають схвильований стан душі ліричного героя.
Не міг палкий юнак із ліричним хистом оминути в ранній твор
чості своїй і кохання до жінки. Щирістю почуттів і мистецькою
довершеністю позначений, наприклад, вірш «Коли в твої очі див
люся…» (1911). Ліричний герой в очах коханої, «чудових, ясних»
побачив і «небо прозоре», і справжнє диво — «брильянтових зір
ціле море». Але досить їй заговорити, як одразу ж розкривається
душевна вбогість обраниці, і на думку спадає затуманене осіннє
поле, де тільки «суха бадилина хитається…Спить груддя важке».
Привабливість людини — передусім її інтелектуальному роз
витку, зокрема в світтовідчуванні, в мові. Заговорить така лю
дина — мов пісня з її вуст поллється. Зовсім інша героїня поезії —
байдужа, нецікава. З душевним болем ліричний герой зверта
ється до неї у поезії: «Кохана, чом серце твої не таке?» Не таке,
як її принадні чудові очі.
Рання поезія Павла Тичини — це свідоцтво, свідок і освід
чення. Свідоцтво того, що від першого вірша, від першої пісні пое
тична творчість Тичини була сповнена глибокого ліризму, мело
дійності та хисту. Свідок процесу творчого зростання поета, який,
обдарований римами та нотами, зміг розвинути свій талант і стати
справжнім майстром, від якого в захваті сучасники та нащадки.
Освідчення поета в коханні — в коханні, яке охоплює й жінку,
й Батьківщину, й увесь білий світ, що йому сам поет кидає виклик.
Творчість Тичини — це освідчення у виклику. Його стиль повен
ентузіазму, вірші насичені питаннями, прозріннями та пориван
нями. Таким підійшов Павло Тичина до видання своєї першої
збірки — до гри в безсмертя на кларнеті.
Перша друкована збірка Павла Тичини — «Сонячні кларнети»
вийшла на початку 1919 року, коли поет був уже відомим, і збірки
від нього чекали. Тичина вже давно писав, і вже майже сім років Українська література 1920-1930 рр. друкувався в журналах — перед виходом «Сонячних кларнетів» він мав уже чималий поетичний доробок, що міг би скласти першу,
«передкларнетну» збірку.
Збірка «Сонячні кларнети» явила найкраще зі здобутків Павла на шляху творчої реалізації, відобразила його експерименти зі словом, із піснею, з розмірами та стилями. Тут сповна розкрилося як те, чого поет навчився в народу, так і те, що він створив сам, і з народом поділився.
У «Сонячних кларнетах» Тичина відкрив поліфонію не в поєднанні різних типів інтонації — наспівної, говірної, ораторської, —
а в самому наспівному інтонаційному ладі. Специфічна властивість
інтонаційної структури вірша в збірці «Сонячні кларнети» — раптові емоційні сплески в оповідному тексті (вигуки, запитання) —якесь достоту людське зітхання, спонтанний, внутрішній, незбагнений порух душі, емоційні пориви. Наприклад, у поезії «Дощ» можна добре побачити, як посеред спокійного чистого тексту, з’являється схвильований вигук:
Квітчастий луг і дощик золотий,
А вдалині, мов акварелі,—
Примружились гаї, замислились оселі.
А х, серце, пий!
Повітря, мов прив’ялий трунок.
Це рання осінь шле цілунок
Такий чудовий і сумний.
Якщо з наведеної строфи прибрати четвертий рядок, вірш втра
тить суто тичинівську інтонацію тієї схвильованості, живої сер
дечності, яка й робить лірику поета неповторним феноменальним
явищем справжнього мистецтва. Особливості синтаксису й архі
тектоніки в ранніх збірках поета дістали наукову оцінку в нарисі
Ф. Майфета «Матеріали до характеристики творчості Тичини»,
в якому автор спеціально дослідив словесно-композиційні повтори
у вірші поета 20-х років, показав величезне розмаїття числен
них типів синтаксичного паралелізму й дав їх класифікацію:
1) повтор піввіршів («Над мною, підо мною, Горять світи, біжать
світи»); як його різновид — обернений паралелізм, так зва
ний хіазм — повтор однорідних словоформ на початку й кінці
рядка («Квітчастий луг і дощик золотий»);
2) повтор рядків («Тікай шепнуло в береги,— лягай, — хитнуло
смолки»);
3) повтори у межах періодів, строф, вірша («О люба Інно…»)
та інші. За цими ж параметрами досліджені такі звукові й син
таксичні фігури, як анафори, епіфори, стик кільця.
Присутність повторів свідчить і про певний характер вірша.
Збільшення кількості повторів — це й збільшення кількості
емфатичних пауз, які, своєю чергою, посилюють словесні й фра
зові акценти й, отже, сприяють загальній тонізації вірша. Поси
лення ролі емфатичних пауз — одна із основних ознак вірша
Тичини 20-х років ХХ ст. певною мірою вона виявляє особливості
психічної структури поета — імпульсивність, гостроту, динаміку
його емоційних реакцій. Універсальна система повторів і емфа
тичних пауз у Тичини визначає сугестивність, впливовість його
вірша. Оскільки впливова сила ритму є силою повторів, то поєд
нання різних типів повторів (метричних, звукових, словесних,
фразових тощо) багатократно збільшує їх дієвість. Впливовість
ритму підвищується тим, що повторюється форма кола; коло —
рядкове, строфічне, композиційне — найбільш сугестивна рит
мічна форма, властива танку, музиці, поезії (хоровод, хороколо).
Коло є найчастіше вживаним засобом композиційного розподілу
матеріалу у поезії Павла Тичини 20-х років.
У створенні оригінальної, тонко розгалуженої завершеної
строфи поет поєднує різнометричні стопи, причому не в межах
рядка (кожний рядок у його вірші чистий, однометричний),
а тільки в межах строфи, надаючи строфічній цілості винятко
вої заокругленості, інтонаційної чистоти (отже, користується
рядковими, а не рядково-стопними логаедами (логаеди з грець.
словоспів). Індивідуальні «словоспіви», мелодійні строфи ми зна
ходимо в цілому ряді віршів збірки «Сонячні кларнети» («Я стою
на кручі», «Хор лісових дзвіночків», «На стрімчастій скелі»,
«З кохання плакав я», «О панно Інно…» та ін.).
Отже, перша збірка лірики Павла Тичини є значним поступом
як на творчому шляху самого митця, так і для української поезії
в цілому. На етапі її створення Тичина вже випрацював неповтор
ний власний стиль, який запозичив мелодійність та інструмента
рій народнопісенної поезії, але вдосконалив її новими зворотами,
компонуванням кількох розмірів і жанрів у межах одного вірша,
драматичним ліризмом тощо. Вірші молодого Тичини мелодійні,
співучі та ліричні, тут мало говірних віршів, а багато з творів,
які ввійшли до «Сонячних кларнетів», пізніше були покладені
на музику видатними композиторами.
У віршах збірки «Сонячні кларнети» поєдналися дві музи —
музика й поезія з братом живописом. Тому картини загово
рили звуками, звуки утворили полотна, слова засяяли барвами.
До збірки П. Тичина включив найкращі свої твори. «Сонячні
кларнети» поділяються на три тематичні групи.
До першої належить лірика з пейзажними й любовними моти
вами. Це музичні, граційні, живописні вірші (уже відомі нам)
«Гаї шумлять», «А я у гай ходила», «Хор лісових дзвіночків»
та такі, як «О панно Інно…», «Арфами, арфами.», «Ви знаєте,
як липа шелестить..?» та інші. Поезії вражають красою обра
зів і глибинним розумінням законів природи. Цю групу віршів
справді можна назвати «Світлою нотою збірки».
Друга збірка — це вірші про народне горе, принесене Пер
шою Світовою війною. «Хтось гладив н и ви .», «Іще пташ ня.».
У них відчувається справжній трагізм; поет майстерно передає
найтонші настрої й почуття.
Третя група тематично поєднується з другою: Україна й рево
люція («Одчиняйте двері.», «По блакитному степу», «Скорбна
мати» та інші). Поет з позицій власного розуміння добра і зла,
справедливості й народної моралі осмислює, що несе револю
цію рідному народові. Ці дві групи можемо назвати «скорбними
нотами» збірки.
Аналіз поезії «Ви знаєте, як липа шелестить..?»
Жанр поезії — пейзажна. Це своєрідна форма художнього пі
знання людської душі.
Вірш «Ви знаєте, як липа шелестить..?» — пейзаж-паралелізм,
що нагадує фольклорні зразки, де картини природи пов’язуються
душевними настроями, а події людського життя часто замальо
вуються як певна паралель до явищ природи.
Духовна спорідненість ліричного героя зі світом природи пере
дається всією силою барв, мелодій, голосів рідної землі.
Картини природи і людські почуття чергуються:
Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? (пейзаж ний етюд)
Кохана, спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі (переж ивання ліричного героя)
Такий паралелізм збуджує в читачів роздуми й переживання.
Риторичні запитання («Ви знаєте, як липа шелестить у місячні
весняні ночі?», «Ви знаєте, як сплять старі гаї?»), риторичні
окличні речення («А солов’ї!.. Та ви вже знаєте, Як сплять гаї!)
привертають увагу до краси весняної ночі, готують слухача
до сприйняття наступної картини.
Вражають інтонації цього твору: ніжність, мелодика слова,
чаруюча принадність пейзажних картин незрівняної української
ночі.
Арфами, арфами —
золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Думами, думами —
наче море кораблями, переповнилась блакить
Ніжнотонними:
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий...
Стану я, гляну я —
скрізь поточки як дзвіночки, жайворон
як золотий
З переливами:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Любая, милая,-
чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям
вкрай.
Там за нивами:
Ой одкрий
Колос вій!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий...
1914
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги...
О люба Інно, ніжна Iнно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги...
Я Ваші очі пам'ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо... шепіт гаю...
О ні, то очі Ваші.— Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив...
1915
Коментарі
Дописати коментар