М-21 Культурологія 29 листопада 2022
Культура в часи перебудови та становлення незалежності України
М - 21 Культурологія 23 листопада 2022
Тема:"Культура України в 60-80 рр"
 |
На початку 60-х років намітилося значне скорочення темпів розвитку народного господарства СРСР. Так, у промисловості за семирічку (1958—1965 pp.) вони становили лише 9 %, тоді як протягом 50-х років дорівнювали 12 %. Стало очевидним, що радянська соціально-економічна і політична система стала вичерпувати можливості свого розвитку.
Реформування суспільства, що відбулося після XX з'їзду КПРС, позначилося й на стані освіти. Цю сферу, яку партія розглядала як частину своєї ідеологічної системи, періодично намагалися реформувати. Наприкінці 1958 р. було опубліковано закон "Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР", який був продубльований Верховною Радою України у квітні 1959 р. Згідно із цим законом семи- і десятирічні школи було перетворено на восьмирічні (обов'язкові) та одинадцятирічні загальноосвітні трудові політехнічні з виробничою практикою, що нагадувало попередні уніфіковані трудові школи. Випускники середніх шкіл, за винятком 20 % кращих учнів, зобов'язані були попрацювати принаймні два роки перед вступом до вузу. У зв'язку з цим увага приділялась розширенню середньої освіти, будівництву нових шкіл, зміцненню матеріально-технічної бази. У 1965/66 навчальному році в республіці налічувалось 34,6 тис. загальноосвітніх шкіл.
Понад 80 % шкіл здійснювали навчання українською мовою. Проте цей закон дав можливість обирати мову навчання дітей батькам, що фактично було використано для русифікації української школи.
З 1966 р. почалося впровадження загальнообов'язкової середньої освіти. Одночасно посилюється централізація управління освітою, в 1969 р. було створено Міністерство освіти СРСР, на яке було покладено основні функції Міністерства освіти УРСР, суттєво урізавши його автономію. Далі політизувався навчально-виховний процес.
Велика увага приділялася створенню шкіл і груп із продовженим днем, а також розширенню мережі шкіл-інтернатів. Так, у 1964/65 навчальному році школами з продовженим днем було охоплено понад 517 тис. учнів, у 545 школах-інтернатах навчалося 221 тис. дітей. ЦДоб охопити якомога більше молоді, органи народної освіти розширили мережу вечірніх, змінних та заочних шкіл. Так, у 1965 р. без відриву від виробництва здобували освіту майже 1262 тис. чол. Зокрема, учням, які мали великий практичний досвід роботи, для одержання восьмирічної освіти було організовано класи зі скороченим терміном навчання.
До 1976 р. в Україні було здійснено перехід до загальнообов'язкової середньої освіти. Розширювалась мережа дитячих позашкільних закладів: створювались нові палаци і будинки піонерів та школярів, станції і клуби юних техніків та юних натуралістів, дитячі залізниці, флотилії, музичні школи, екскурсійно-туристські станції та ін. Багато уваги приділялось також різним формам відпочинку та оздоровленню дітей і підлітків — у позаміських, міських, шкільних і колгоспних піонерських таборах. У 60-ті роки різними літніми оздоровчими заходами щороку охоплювалося близько 4 млн учнів.
Хоча кількісні показники у 60—80-ті роки засвідчували прогрес, проте рівень освіченості випускників, зокрема учнів сільських шкіл, почав знижуватись.
Важливу роль у підготовці кваліфікованих кадрів робітників починають відігравати заклади професійно-технічного навчання. Для молоді, що закінчила восьмирічну школу, було створено професійно-технічні училища, навчання в яких, як і раніше, залишалося безплатним. При цьому учні перебували на утриманні держави.
Відповідно до постанови Верховної Ради СРСР 1984 р. усі професійно-технічні училища перетворюються на єдиний тип навчального закладу — середні професійно-технічні училища.
Вища освіта
Господарські реформи, впровадження нової техніки в народне господарство, розвиток освіти і культури потребували дедалі більше спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою, а отже, збільшення кількості вузів і технікумів. Лише за 5 років — з 1961 по 1966 р. — у 132 вузах і 697 технікумах України набір збільшився у 1,5 раза. У них навчалося 1336 тис. студентів і учнів. Кращим випускникам середніх шкіл та профтехучилищ надавалися пільги при вступі до вузів і технікумів.
Протягом 60-х років Луганський машинобудівний та Краматорський індустріальний вечірні інститути було реорганізовано в стаціонарні вузи, Донецький індустріальний — у політехнічний, Київський фінансово-економічний — в Інститут народного господарства, Запорізький сільськогосподарського машинобудування — в машинобудівний та ін. Крім того, з метою забезпечення республіки мистецькими кадрами в Харкові у 1963 р. відкривається Інститут мистецтв. У 1964 р. було засновано Донецький університет, у 1969 р. — Київський інститут культури, в 1972 р. — Сімферопольський, а в 1985 р. — Запорізький.
Особлива увага протягом 60—80-х років приділялася підготовці фахівців з нової техніки, зокрема інженерів з автоматизації виробничих процесів, хімічного машинобудування, технології пластмас, штучного волокна. Було розпочато підготовку інженерів з таких спеціальностей, як електронні прилади, промислова електроніка, обчислювальна техніка, електроакустика, механізація обліку й обчислювальних робіт та ін.
На загальнотехнічних факультетах підготовка інженерно-технічних кадрів без відриву від виробництва здійснювалась у два етапи. Перший етап навчання, що охоплював перші курси, давав загальнотехнічну і загальнотеоретичну підготовку, другий — фахову на старших курсах вузів.
Удосконалення вищої та середньої спеціальної школи дало позитивні результати. Значно збільшився обсяг випуску фахівців з вищою та середньою спеціальною освітою. У цей час вузи республіки підготували 453,5 тис., а технікуми — 742,8 тис. спеціалістів для всіх галузей народного господарства і культури країни. У народному господарстві в 1966 р. працювало понад 2,3 млн фахівців з вищою і середньою спеціальною освітою.
Наука
У 60—80-ті роки українська наука істотно реформувалась. Так, на середину 60-х років Україна мала розгалужену мережу науково-дослідних установ, кількість яких постійно збільшувалась. Лише протягом 1959—1965 pp. у республіці було створено 73 наукові установи. Усього в цей період діяло понад 830 наукових установ, у яких працювало 95 тис. чол., з них близько 2 тис. мали ступені доктора і майже 20 тис. — кандидата наук.
Базовим центром наукових досліджень була республіканська Академія наук. До її складу в 1965 р. входило понад 50 науково-дослідних установ, у яких працювало 21 тис. чол., у тому числі 6800 наукових співробітників.
У 60—70-ті роки Академія наук України складалася з трьох секцій, що об'єднували 9 відділів (згодом — відділення). У наступні роки було створено ще три відділення. Провідні напрямки досліджень визначалися секціями наук: фізико-технічних і математичних, хіміко-технологічних та біологічних, а також суспільних. З метою піднесення рівня регіональної науки в 70—80-ті роки було створено 6 наукових центрів — Дніпропетровський, Донецький, Західний (Львів), Харківський, Південний (Одеса) та Північно-Західний. В установах Академії наук збільшувалася чисельність науковців. Якщо в 1960 р. їх налічувалося 3,6 тис. чол., то в 1985 р. — 15,3 тис. чол. Кількість працівників з науковими ступенями збільшилася у 5,5 раза.
Українськими вченими, істориками, філософами, філологами, літературознавцями та мистецтвознавцями в 60—80-ті роки було опубліковано багато цікавих наукових розробок. Так, історик М. Брайчевський написав кілька глибоких розвідок із давнього історичного минулого України, зокрема "Коли і як виник Київ", "Походження Русі", "К происхождению древнерусских городов". У Торонто в 1972 р. вийшла друком його праця "Приєднання чи возз'єднання", де було піддано критиці офіційну інтерпретацію Переяславської угоди, що була викладена в "Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією 1654— 1954 pp.", і діячів козацької державності. У 1979 р. завершив свою історико-філософську працю "Лист до російських та українських істориків" філолог Ю. Бадзьо. У цій праці автор заперечує теорію "триєдиного походження трьох слов'янських народів — російського, українського і білоруського". Нестандартно підходили до вивчення історичного минулого українського народу та його культури історики О. Апанович, Я. Дзира, О. Коман, I. Бойко, філософ Є. Пронюк, літературознавці I. Дзюба, Л. Махновець та ін.
Науковими колективами в цей час було видано низку фундаментальних праць з історії України, держави і права, археології, філософії, літератури і мистецтва, які, втім, не дістали однозначної оцінки наукової громадськості. Серед них варто назвати такі багатотомні праці, як "Історія Української РСР", "Історія міст і сіл Української РСР", "Археологія Української РСР", "Історія українського мистецтва", "Історія української літератури", "Словник української мови", "Українсько-російський словник". Було випущено також Українську Радянську Енциклопедію та інші, але незважаючи на певну низку ідеологем, вони несли значну кількість позитивної інформації.
Література
У 60—80-ті роки значних успіхів у подальшому розвитку національної літератури ДОСЯГАЙ українські письменники. Лише за період з IV (1959 р.) по V з'їзд (1966 р.) письменників України кількість літераторів республіки збільшилася з 527 до 770 чол. Крім десяти письменницьких філій, які працювали в 1959 p., було відкрито відділення Спілки письменників у Луганську і Житомирі.
Протягом 60-х років письменники України написали чимало прозаїчних творів різних жанрів — романів, повістей, оповідань, що стали істотним внеском у розвиток української літератури. Значними були здобутки у прозі. За цей час вийшли романи "Вир" Г. Тютюнника, "Правда і кривда" М. Стельмаха, "Сестри Річинські" І. Вільде, "Дикий мед" Л. Первомайського, "День для прийдешнього" П. Загребельного, трилогія "Вишневий сад" В. Бабляка, "Крапля крові" Ю. Мушкетика, "Остання шабля" М. Руденка, "Людина живе двічі" Ю. Шовкопляса та ін.
Чутливою до новизни життя, до змін, що відбуваються у психології нашого сучасника, була українська поезія. Значними поетичними явищами стали збірки "Полудень віку" і "Листи на світанні" А. Малишка, "Ми — свідомість людства" П. Тичини, "Італійські зустрічі" М. Бажана, поезії П. Воронька, М. Нагнибіди, Д. Павличка, Л. Первомайського, І. Муратова та ін.
З інтересом громадськість зустрічала твори молодих поетів: В. Симоненка, Ліни Костенко, І. Драча, В. Коротича, В. Стуса, Б. Олійника, В. Коломійця, М. Вінграновського, Р. Лубківського, В. Лучука, В. Голобородька, Галини Гордасевич, Валентини Отрощенко та ін.
Атмосфера лібералізації сприяла поверненню в літературу несправедливо забутих та репресованих імен. Завдяки М. Рильському було посмертно реабілітовано поетів О. Олеся, М. Вороного. Також він домігся перевидання творів видатних українських композиторів XVIII— XIX ст. М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя.
Велику роботу виконали створені в 1956 р. комісії щодо впорядкування посмертної спадщини. Було опрацьовано твори В. Чумака, В. Еллана-Блакитного, а також репресованих В. Бобинського, О. Досвітнього, Г. Косинки, М. Ірчана, М. Куліша, Д. Фальківського та ін. Багато письменників було поновлено в рядах членів Спілки письменників (Г. Епік, Б. Коваленко, В. Поліщук, Г. Овчаров, 3. Тулуб, Г. Хоткевич, Е. Шехтман, Є. Шабліовський, О. Сорока, В. Гжицький). Того ж 1956 р. було реабілітовано Б. Антоненка-Давидовича, А. Костенка, П. Кононенка, П. Колесника, А. Петруся-Карпатського, Ю. Шкрумеляка. Після тривалих поневірянь повернулися до літератури М. Годованець, М. Гаско, М. Доленко, О. Журлива, М. Марфієвич. У жовтні 1957 р. було поновлено у членах Спілки письменників репресованого 0. Ковіньку, а в грудні — В. Мисика.
На громадське життя в Україні помітно вплинуло нове покоління митців — шістдесятники. Серед зачинателів його були Ліна Костенко і В. Симоненко. Вони виступали проти фальші, єлейності у відбитті дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Інтерес читачів викликали збірки поезій Ліни Костенко "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958), "Мандрівки серця" (1961). Побачила світ перша збірка В. Симоненка "Тиша і грім" (1962), що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою. Позитивні відгуки в 1962 р. одержали перші збірки поезій І. Драча "Соняшник" та М. Вінграновського "Атомні прелюди". До них приєдналася велика група творчої молоді, яка прагнула зламати літературні шаблони, знайти нові зображувальні форми, переступити через одномірне, одноколірне, догматичне сприйняття світу. До цієї когорти належать поети Б. Олійник, В. Коротич, І. Калинець, В. Стус, прозаїки Г. Тютюнник, В. Шевчук, Є. Гуцало, Р. Іваничук, критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцист В. Чорновіл та ін.
Великий резонанс у республіці викликала праця І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?". На великому документальному матеріалі він обґрунтував важливість і місце національного питання в повоєнну добу, наголосив, що воно є водночас питанням і соціальним, і загально-історичним.
Репресії 1965—1966 pp., посилення ідеологічного тиску на інтелігенцію замість бажаного знищення інакомислення дали зворотний результат: частина шістдесятників, які залишилися на волі, почали чинити опір неосталінізмові.
Друга половина 60-х років стала епохою самвидаву, насамперед політичної публіцистики. З'явилися твори "Лихо з розуму" В. Чорновола — збірка документів і біографічних відомостей про жертви репресій 1965—1966 pp.; "Собор у риштованні" — літературно-публіцистичне есе Є. Сверстюка, присвячене морально-етичним проблемам, що порушувалися в романі О. Гончара "Собор"; антисталінські статті В. Мороза "Репортаж із заповідника імені Берія" і "Серед снігів". У самвидаві публікувались десятки невеликих політико-публіцистичних розвідок, листів протесту, літературно-художніх творів. У Львові в 1970 р. почав виходити "самвидавчий" журнал "Український вісник", який публікував заборонені твори, подавав інформацію про події суспільно-політичного життя, що замовчувались офіційною пресою, наводив хроніку репресій проти дисидентів. Головним редактором "Українського вісника" був В. Чорновіл, йому допомагали Я. Кендзьор, М. Косів, О. Антонов та ін. Протягом 1970—1972 pp. вийшло 6 номерів журналу. Поява часопису була важливою подією в дисидентському русі; вона сприяла його організаційній консолідації.
Хвиля репресій у 1965—1966 pp. супроводжувалась масштабним ідеологічним поворотом. Газети зарясніли статтями, спрямованими проти "буржуазної ідеології" та "українського буржуазного націоналізму". Пожорстокішала цензура. ЦК КПУ ухвалив низку таємних постанов, стосовно виправлення "ідеологічних помилок" у роботі деяких журналів ("Вітчизна", "Жовтень" та ін.), кіностудії ім. О. Довженка. Тривала прихована ідеологічна "чистка" редакцій газет, журналів, видавництв, інститутів гуманітарного профілю, Академії наук УРСР. Усе це нагадувало сталінські ідеологічні "чистки" 40—50-х років.
Проте навіть в умовах нового наступу "класово-партійної" ідеології талановитим митцям вдавалося створювати високохудожні книги.
У 60—80-ті роки українська література поповнилася творами відомого письменника О. Гончара ("Тронка", "Циклон", "Собор", "Берег любові", "Твоя зоря", "Чорний яр"), романами М. Стельмаха ("Чотири броди", "Дума про тебе", "Правда і кривда"), П. Загребельного ("Розгін", "Диво"), В. Дрозда ("Катастрофа"), І. Білика ("Меч Арея"), В. Земляка ("Лебедина зграя", "Зелені млини"), І. Чендея ("Березневий сніг"). Інтерес громадськості викликала творчість романістів історичного спрямування Р. Іваничука, Ю. Мушкетика, Р. Федоріва, Р. Іванченко. Плідно працювали О. Коломієць, М. Зарудний та інші драматурги, п'єси яких ставили театри України.
Кіно
Через великі перепони прокладали шлях нові напрямки в кіномистецтві. Йому відводилось провідне місце в ідеологічній роботі. Звідси виняткова увага до нього. У 60—80-ті роки здійснено низку організаційних заходів, спрямованих на піднесення рівня роботи всіх кіностудій республіки — Київської ім. О. Довженка, Ялтинської, Одеської, студії хронікально-документальних та науково-популярних фільмів.
Важливою подією для українських кіномитців стало створення Спілки працівників кінематографії України, установчий з'їзд якої відбувся в січні 1963р.
Збільшилася кількість фільмів, випущених на екрани українськими кіностудіями. Якщо на початку 50-х виходило два-три фільми, то в наступні роки — 18—20. Про велику популярність кіно свідчить той факт, що щорічно кінотеатри відвідували в середньому близько 1 млн глядачів.
Визначним явищем українського кіно стала творчість С. Параджанова, Ю. Іллєнка, Л. Осики, О. Фіалка, О. Савченка, Р. Сергієнка, К. Муратової, Л. Бикова. Скарбницю українського кіно поповнили такі талановиті стрічки, як "Тіні забутих предків", "Камінний хрест", "Вечір на Івана Купала", "Білий птах з чорною ознакою", "Криниця для спраглих", "Соломія Крушельницька", "Меланхолійний вальс", "Розпад", "Поріг", «В бій ідуть тільки "старики"», "Ати-бати, йшли солдати" та ін.
Про зростання міжнародного авторитету українського кіно свідчить той факт, що в 1965 р. фільми "Тіні забутих предків" та "Білий птах з чорною ознакою" одержали призи на міжнародних фестивалях, що утвердило високий професійний і мистецький рівень українського кінематографу.
Театр
Пожвавлення в національно-культурному житті активізувало інтерес суспільства до театрального мистецтва. В Україні в 1965 р. працювало 60 театрів, які протягом року відвідували близько 15,5 млн глядачів. Протягом 1958—1965 pp. кількість глядачів у театрах республіки збільшилася з 14,3 до 15,5 млн на рік.
У співдружності з театрами плідно працюють українські драматурги. Лише за вказаний період у театрах поставлено 100 їхніх п'єс. Схвалення громадськості дістали вистави "Фауст і смерть" О. Левади, "Веселка" М. Зарудного, "Нащадки запорожців" О. Довженка, "Де твоє серце" О. Коломійця та ін.
У наступні роки загострилась боротьба КПРС проти "інакомислячих", посилився контроль за репертуарною політикою, перевага надавалася виробничій тематиці, яка хвилею прокотилась по всіх театрах Союзу. Обов'язковим став позитивний герой, який згодом перетворився на заяложений штамп.
Театр шукав можливості знайти свою стежку у розмаїтому мистецькому житті. На українській сцені плідно працювали режисери С. Смі-ян, А. Скибенко, О. Король, В. Афанасьев, О. Беляцький, І. Равицький, В. Загоруйко, В. Козьменко-Делінде, М. Шейко. Високохудожні образи створювали актори Н. Ужвій, В. Дальський, В. Добровольський, О. Кусенко, А. Роговцева, Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, А. Мокренко, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко, їхній внесок був помітний не лише в Україні, а й на сценах інших держав, де вони з успіхом гастролювали.
Музика
Плідною була творчість композиторів старшого покоління, її збагачувала авангардна музика композиторів-шістдесятників Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Сильвестрова, В. Загоруєва. Розвиток української музики характеризувався збагаченням усіх її жанрів, зокрема великої музичної форми. Увагу глядачів привернули опери "Арсенал", "Тарас Шевченко" Г. Майбороди, "Назар Стодоля" К. Домінчина, "Украдене щастя" Ю. Мейтуса, балети "Чорне золото" В. Гомоляки, "Тіні забутих предків" В. Кирейка та ін.
Свідченням успішного розвитку української музики стали симфонічні твори. Композитори відображали в них актуальні проблеми сучасності, демократизували музичну мову творів. Громадськість зустріла їх схвально. Це Друга симфонія Б. Яровинського, цикл "Батьківщина" М. Дремлюги, сюїта "Король Лір" Г. Майбороди, симфонічні композиції Л. Колодуба, В. Губаренка, Я. Лапинського.
Людиною великого таланту і музичного чуття був В. Івасюк — молодий композитор, уродженець Буковини. Він мав хист і до музики, і до поезії, складав віршовані тексти для своїх музичних творів. Його пісні "Я піду в далекі гори" (1968), "Червона рута" (1969), "Водограй" (1969) були популярні в Україні та за її межами. Пісня "Червона рута" дала назву фестивалю української пісні та музики, який з 1989 р. регулярно проводиться в різних містах України.
Нових барв набула в 70—80-ті роки музика Л. Дичко, І. Шамо, М. Скорика, Є. Станковича. Широкою популярністю користувалися виконавці масової естрадної пісні С. Ротару, В. Зінкевич, Н. Яремчук.
Пропаганді музичної творчості українського народу сприяла діяльність таких художніх колективів, як Державний симфонічний оркестр України, капели "Думка", "Трембіта", Український народний хор, Закарпатський народний хор, вокальне тріо сестер Байко, квартет ім. М. Лисенка та багато інших.
Архітектура та образотворче мистецтво
Першочерговим завданням у цей період стало зведення житла, потреба в якому була дуже нагальною. Архітектори і будівельники шукали оптимальних шляхів до розв'язання цієї проблеми. Було розроблено типові проекти, за якими здійснювалася забудова міст і сіл. З одного боку, це було позитивним явищем, оскільки люди одержували житло, а з іншого — негативно позначилося на художній виразності архітектурних споруд. Масова житлова забудова 60—70-х років задовольняла потребу в житлі, однак внаслідок ігнорування принципу неповторності було втрачено національну своєрідність архітектури. За даними дослідників, 90 % житлових і 80 % культурно-побутових споруд у містах і селищах зводилися за типовими проектами.
Серед громадських споруд 70-х років художньо вирізняються Палац культури "Україна" (1970, архітектор Є. Маринченко та ін.) та Будинок інституту технічної інформації (1971, архітектори Л. Новиков, Ю. Броєв) у Києві.
У 70-х роках стали заповідниками міста Львів, Луцьк, Кам'янець-Подільський, Новгород-Сіверський, Переяслав-Хмельницький. Створюються музеї народної архітектури і побуту. Нині їх в Україні п'ять — у Києві, Львові, Ужгороді, Переяславі-Хмельницькому, Чернівцях.
У духовних надбаннях українського народу в 60—80-ті роки гідне місце посідало образотворче мистецтво, яке досягло нового, вищого ступеня розвитку.
Відроджують давню традицію українського народного живопису Т. Яблонська та В. Зарецький. Вони стали фундаторами фольклорного напрямку в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивається в наступні десятиріччя.
Високу оцінку дістали картини "Ранок Сибіру" В. Чеканюка, "Незабутнє. 1943 рік" А. Пламеницького, "Урожай" А. Сафаргаліна, "Вистояли" В. Пузиркова, "Неходженими стежками" О. Хмельницького, скульптурні твори М. Рябініна, А. Білостоцького, В. Бородая, графічні аркуші Г. Якутовича, О. Пащенка, В. Мироненка, А. Базилевича, І. Селіванова.
Встановлено пам'ятники О. Пушкіну та М. Лисенку в Києві (О. Ковальов), М. Шашкевичу — у Підліссі (Д. Крвавич), Т. Шевченкові — у Москві (М. Грицюк, Ю. Сінькевич, А. Фуженко), І. Франку — у Львові (В. Борисенко, Д. Крвавич, Е. Мисько, В. Одрехівський, Я. Чайка). Реконструйовано Львівську фабрику скульптури, створено художні майстерні в Харкові, Києві та інших містах.
Дедалі більшого розвитку в Україні набувало декоративно-ужиткове мистецтво. Народні майстри створюють художні килими, вишивки, тканини, вироби гончарні, різьблені з дерева та ін.
Українські художники в 60-ті роки створили самобутню мистецьку школу, яка стала помітною, а її твори посіли гідне місце у загальному розвитку образотворчого мистецтва.
Преса
У республіці видавалися газети і журнали: загальнополітичні, літературно-художні, фахові, розраховані на працівників різних галузей промисловості і сільського господарства, науки, культури.
На початку 1966 р. виходило 15 республіканських газет, 33 обласні, 7 міжобласних комсомольських, 27 міських, 46 міжрайонних, 348 районних, 450 багатотиражних газет підприємств, будов, транспорту, навчальних закладів, близько 1500 колгоспних і радгоспних багатотиражок. Середньоразовий тираж усіх газет становив 1561 тис. примірників.
В Україні здійснено докорінну перебудову видавничої справи, створено Комітет преси при Раді Міністрів УРСР, а на місцях — обласні управління. Йому були підпорядковані всі республіканські та місцеві газети, понад 60 поліграфічних підприємств і організацій, 26 республіканських, обласних та університетських видавництв.
У республіці діють 12 потужних телевізійних центрів — у Києві, Харкові, Донецьку, Луганську, Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Херсоні, Одесі, Львові, Сімферополі, Чернівцях. Вже на початок 1965 р. трудящі республіки мали 2,5 млн телевізорів.
У 1970 р. було видано 8133 назви книжок та брошур, у 1988 р. — 8311 видань. При загальному збільшенні тиражів з 121,5 до 184,6 млн примірників кількість українських зменшилася з 92 до 78,9 млн. Левову їх частку становили книжки видавництва "Веселка" та брошури товариства "Знання".
Культосвітні заклади
У 50—80-ті роки відбувався подальший процес розширення мережі клубів, бібліотек, кінотеатрів, театрів, музеїв. Уже на початок 1965 р. в Україні працювали понад 29,3 тис. масових бібліотек, 130 музеїв, 26,5 тис. клубних закладів, з них 23,2 тис. — на селі.
Багато уваги приділялося підготовці кадрів для культурно-освітніх закладів. Спеціалістів готували Харківський державний інститут культури з філіалом у Києві та культурно-освітні училища кожної області. Разом вони щороку випускали близько 4 тис. фахівців з вищою та середньою освітою. Водночас велася велика робота над підвищенням кваліфікації працівників культурно-освітніх закладів на курсах, семінарах, шляхом залучення їх до навчання без відриву від виробництва у вузах і технікумах. Здійснено заходи, спрямовані на подальше поліпшення матеріального забезпечення працівників культурно-освітніх закладів.
Для відзначення кращих працівників клубів, бібліотек, музеїв, парків, Будинків народної творчості Президія Верховної Ради України встановила почесне звання "Заслужений працівник культури Української РСР".
Важливою подією в культурному житті республіки стало відновлення в 1966 р. Українського товариства охорони пам'ятників історії та культури.
Велику роль у подальшому піднесенні культурно-освітнього рівня широких народних мас відігравали народні університети, діяльність яких ґрунтувалася на громадських засадах. Ці освітні заклади здобули загальне визнання. У 1964/65 навчальному році в республіці їх працювало 374, де навчалося 650 тис. чол. Вони охоплювали найрізноманітніші профілі знань: технічного прогресу і передових методів праці, сільськогосподарських, природничо-наукових, педагогічних знань, здоров'я, культури та ін.
Активізувала свою роботу художня самодіяльність, що було характерно як для міста, так і для сільської місцевості. Розвивалися не лише колективні, а й індивідуальні форми. Багато самодіяльних композиторів, художників, поетів, письменників зробили свій внесок у розвиток художньої скарбниці народу. У художній самодіяльності брали участь понад 4 млн трудящих; у республіці діяло понад 120 тис. аматорських гуртків, 105 самодіяльних народних театрів, 48 народних ансамблів і симфонічних оркестрів, колективів, які мали сталий склад виконавців, проводили свою роботу на високому художньому рівні і наближалися до виконавської майстерності професійних колективів.
Плідно працювали самодіяльні митці і в галузі образотворчого мистецтва. В Україні в 1966 р. їх налічувалося понад 10 тис. Широкого визнання дістали твори лауреата Шевченківської премії М. Примаченко, а також Г. Собачко, Г. Леончук, Л. Спаської, С. Чайки, Г. Верес та ін. Діяло 508 студій образотворчого мистецтва, які відвідували понад 5 тис. робітників, колгоспників, службовців.
Однією з яскравих і характерних рис культурного життя українського народу був розквіт народної самодіяльної творчості. Свідченням цього стало не лише збільшення кількості самодіяльних письменників, поетів, композиторів, танцюристів, музикантів, співаків, а й піднесення художнього рівня самодіяльної народної творчості, наближення її до професійного мистецтва.
Дисидентський рух в Україні.
У 1965 р. прокотилася хвиля арештів у Києві, Одесі, Луцьку, Львові, Тернополі, Івано-Франківську. Серед арештованих були І. Світличний, М. Горинь, П. Заливаха та ін. 4 вересня 1965 р. у кінотеатрі «Україна» в Києві під час перегляду кінофільму «Тіні забутих предків» група інтелігенції, зокрема І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та інші, провели акцію протесту проти арешту інакодумців. Ще однією формою їхнього протесту стали листи в ЦК КПУ і Верховну Раду УРСР. У них містилась вимога забезпечити гласність у політичних судових процесах.
Зброєю багатьох дисидентів у боротьбі з режимом став самвидав - підпільно розмножувані та поширювані твори. Іван Дзюба у своїй праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?" розкритикував деструктивну національну політику радянської влади, що не мала нічого спільного з урочисто декларованими настановами партії. Після виходу праці Дзюбі пропонували відмовитись від неї, після відмови автора почала цькувати раяднська влада. В 1967 р. виходить збірник «Лихо з розуму (Портрети двадцяти "злочинців"), який був укладений В'ячеславом Чорноволом. У ньому зібрані матеріали про Першу хвилю арештів серед української інтелігенції 1965—1966: біографічні довідки про 20 політв'язнів цього «набору», їхні листи, звернення, літературні та художні твори. У 1970 року Чорновіл у Львові починає випуск підпільного журналу «Український вісник», в якому друкує матеріали самвидаву, хроніку українського національного спротиву. Він — його організатор, редактор і видавець. Журнал стає справжнім рупором демократії та національної свідомості у підрадянській Україні.У січні 1972 р. радянські спецслужби провели масові політичні арешти, ув’язнивши багато провідних діячів національно-культурного відродження. Арешти й переслідування 1970-х років були найбільшими за своїм розмахом репресіями у післясталінський період в Україні. Масштаби репресій в Україні 1970-х років дали нагоду українському самвидаву охрестити ці події як “великий погром”. Кількість арештованих дисидентів у 1972-1973 рр. за різними оцінками коливалася у межах 70-и – 100-а осіб. Незрівняно більше число осіб зазнало «м’якших» репресій – звільнення з керівних посад, позбавлення роботи, заборона друкувати свої твори і т.д. Переслідування охопили різні верстви українського суспільства. Прихід нового секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького на місце Шелеста поклав початок масовим “чисткам” в державному і партійному апараті. У першій половині 1970-х булла усунена від влади партійна республіканська еліта, пов’язана з Шелестом. Найбільш далекосяжною зміною стало обрання у жовтні 1972 р. секретарем ЦК КПУ з питань ідеології Валентина Маланчука. Він був основним натхненником й організатором “великого погрому”.
Мал. 7. М. Руденко. |
Дисидентський рух в Україні складався з декількох течій. Правозахисне, або демократичне дисидентство започаткувала Українська Гельсінська Група (УГГ), тобто група сприяння виконанню Гельсінкської угоди, яка була утворена в листопаді 1976 р. Її очолив письменник, секретар парткому Спілки письменників України М. Руденко. До УГГ входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук’яненко, І. Кандиба та ін. – всього 37 осіб. Вони підтримували зв’язок з московським правозахисним рухом, зокрема із А. Сахаровим. Вже в грудні 1977 р. Л. Лук'яненко був заарештований, а потім засуджений на 10 років ув'язнення і 5 років заслання. Услід за ним розпочались арешти й інших членів УГГ за звинуваченнями у скоєнні карних злочинів. Навколо репресованих утворювалась інформаційна блокада. У боротьбі з дисидентством радянська влада застосовувала і психіатрію, здорових інтелектуалів, які кидали виклик системі запроваджували до психіатричних лікарень, де вони ставали жертвами медицини. У тюрмах загинули В. Стус, В. Марченко, Ю. Литвин, О. Тихий, М. Сорока. 26 листопада 2005 p., згідно Указу Президента України «За вагомий особистий внесок у національне та державне відродження України, самовідданість у боротьбі за утвердження свободи і незалежності, активну громадську діяльність», було нагороджено 100 осіб із числа дисидентів.
Національно орієнтоване дисидентство вело боротьбу за розвиток української мови і культури. До цього напрямку належали І. Дзюба, С.Караванський, В. Мороз, В.Чорновіл й ін. Релігійне дисидентство вело боротьбу за фактичне визнання свободи совісті в УРСР. Основними напрямками його діяльності була боротьба за відновлення УГКЦ та УАПЦ, та свободу діяльності протестантських об’єднань (євангелістів, адвентистів, свідків Єгови). До цієї течії належали І. Гель, В. Романюк та ін. За різними підрахунками, кількість дисидентів сягала 530 осіб; з них інтелігенції– 195 (37 %), вчених – 63 (13 %), письменників – 49 (9 %), студентів – 25 (5%). Головними центрами руху, визначеними за місцем роботи дисидентів, були Київ і Київська обл. та Львів і Львівська обл.
4. Освіта та культура.
Освіта. Положення про обов'язкову середню освіту були закріплені в новій Конституції УРСР 1978 р. З 1984 р. запроваджувалось навчання дітей з шести років, восьмирічки були реорганізовані в дев'ятирічки. Характерним явищем тогочасної освіти стала русифікація, яка проводилась під прикриттям соціалістичного інтернаціоналізму. 31 червня 1978 р. була опублікована постанова ЦК КПРС "Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках". Вивчення російської мови мало відбуватись навіть в дошкільних навчальних закладах, заохочувався перехід на російську мову і старшокласників. 28 травня 1983 р. ЦК КПРС ухвалили постанову "Про дальші заходи щодо вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республіках". Передбачались організаційні та фінансові заходи в поширенні російської мови в освітніх установах. Витіснення української мови було продуманим і комплексним. У столиці УРСР в середині 80-х рр. у класах з українською мовою навчання лишилось лише 22% уснів. З 11 театрів міста лише один був українським. За 1981-1985 рр. в Україні було надруковано понад 40 тисяч назв нових книг, з них українською - лише до 10 тисяч. У кінопрокаті налічувалось 17 тисяч копій художніх фільмів російською мовою, і лише 2 тисячі - українською.
Наука. Період застою для Академії наук УРСР виявився досить продуктивним. В установах АН УРСР у 1961 р. налічувалось 4 тисячі, а в 1985 р. - понад 15 тисяч науковців. Кількість працівників з науковими ступенями за цей час зросла в 5,5 раза. За цей період АН поповнилась десятками наукових інститутів. Дев'ять з них були утворені поза Києвом. В 1971 р. було створено п'ять наукових центрів - Дніпропетровський, Донецький, Львівський, Харківський і Одеський. У 1967 р. Інститут історії АН УРСР розпочав 25-томне видання «Історії міст і сіл Української РСР» (керівник авторського колективу академік П. І. Тронько). До його підготовки залучили сотні істориків, учителів шкіл, широкі громадські кола.
Література. Особливість літературного процесу зазначеного періоду було те, що велика кількість дисидентів були літераторами, тому їхні твори були заборонені. Активно працювали в цей час Є. Гуцало, В. Дрозд, Григір Тютюнник, В. Шевчук, Ю. Щербак, В. Яворівський. На початку 1968 р. голова Спілки письменників Олесь Гончар надрукував роман "Собор", а що в 1971 р. був усунутий зі своєї посади, його звинуватили в антирадянських настроях. Ліну Костенко було звинувачено в ідеалізації козацьких часів, впродовж шести років її роман "Маруся Чурай" не міг потрапити до читача.
Мистецтво. Найбільш масовим видом мистецтва залишалось кіно, найкращою на той час кінокартиною - це фільм "Тіні забутих предків", поставлений за повістю М.
Мал. 8. О. Заливаха "Портрет Василя Стуса" |
Коцюбинського, який створив С. Параджанов. Не сприймались режимом фільми І. Миколайчука "Білий птах з чорною ознакою" та "Вавилон ХХ". Найвідомішими за межами УРСР професійними колективами були Заслужений державний хор ім. Г. Верьовки, Заслужена академічна хорова капела "Думка". Скарбницю українсьокго музичного мистецтва збагатили опери В. Губаренка, Л. Колодуба, Г. Майбороди. Чисельність театрів зросла до 90. Найяскравішим серед театральних майстрів були В. Добровольський, О. Кусенко, А. Роговцева. З доробку художників періоду застою збереглось мало. Варто відзначити українського дисидента-художника Опанаса Заливаху, яки 5 років провів у мордовських таборах.
Основні терміни, поняття, імена
Основні дати:
1959 р. - утворення Української робітничо-селянської спілки.
1965 р. - реформи в сільському господарстві та промисловості ("косигінська реформа").
1965 р. - хвиля арештів у Києві, Одесі, Луцьку, Львові, Тернополі, Івано-Франківську.
1965 р. 30 грудня - вихід праці Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?".
1966 р. - у колгоспах запроваджувалась гарантована грошова оплата праці.
1967 р. 1 березня - початок серійного випуску легкових автомобілів "Запорожець" у Запоріжжі на заводі "Комунар".
1972 р. - зміна політичного керівництва УРСР.
1976 р. 9 листопада - утворення Української Гельсінської групи.
1978 р. 20 квітня - схвалено нову Конституцію УРСР.
1985 р. 4 вересня - у Кучинському таборі помер видатний український поет і правозахисник Василь Стус.
М-21 Культурологія 22 листопада 2022 2/26
Тема: УКРАЇНА В 40-80-Х РОКАХ
М-21 Культурологія 18 листопада 2022 2/24
Тема: Культура України в післявоєнні роки
Домашнє завдання:
Зміст
- 1. Розвиток освіти
- 2. Розвиток науки
- 3. Розвиток літератури та мистецтва
- 4. Наступ на українську культуру
1. Розвиток освіти
У розореній війною республіці кошти і трудові ресурси спрямовували насамперед на відбудову промисловості. Тягар відбудови з руїн навчальних і культурних закладів, особливо в сільській місцевості, держава звично переклала на плечі самого населення, всіляко пропагуючи так званий «метод народної будови». При цьому обов’язок безоплатної позаурочної роботи на розчищенні руїн і будівництві був покладений не лише на всіх дорослих, але й на дітей.
У 1944-1950 pp. було відбудовано й споруджено 1 669 нових шкіл на півмільйона учнівських місць. Хоча відновлена шкільна мережа у 1950 р. й досягла довоєнного рівня, проте вона вже не відповідала підвищеним потребам, адже за парту тоді сідали не лише діти шкільного віку, але й мільйони так званих «переростків» — молоді, що упродовж війни була позбавлена можливості навчатися.
В Україні нараховувалося 6,8 млн школярів, більшості з яких довелося навчатися у ледь пристосованих для занять приміщеннях, що не відповідали елементарним вимогам. Навіть через 10 років по війні третина шкіл республіки все ще працювала у дві, а то й три зміни. Хронічно бракувало шкільного обладнання, підручників, зошитів (у сільській місцевості для письма використовували незадруковані газетні береги). Особливої гостроти набула проблема забезпечення шкіл кваліфікованими вчительськими кадрами.
Війна негативно вплинула на фізичний і морально-психологічний стан дітей, зробивши багатьох з них сиротами, переважна більшість були свідками руйнувань, насильства, загибелі людей. Із настанням миру якість життя залишалася надзвичайно низькою. Голод, що охопив Україну у 1946-1947 pp., призвів до нових людських жертв. У 1947 р. в дитячих будинках перебувало близько 110 тис. сиріт.
Зростала мережа ремісничих училищ і шкіл фабрично-заводського навчання, куди набирали молодь із початковою й неповною середньою освітою. Держава була зацікавлена в навчальних закладах саме такого типу, оскільки в них швидко (впродовж півроку, максимум двох років) готували кадри робітників. Вихованцям забезпечувалося проживання в інтернатах, безкоштовне харчування і спецодяг, що приваблювало певну частину позбавлених батьківського піклування підлітків із розорених війною міст і сіл України. Проте держава зобов’язувала випускників цих навчальних закладів працювати за призначенням на шахтах, фабриках і заводах, у тому числі розташованих на Уралі, у Сибіру й Далекому Сході. Вузька фахова підготовка, яку давали ремісничі училища й школи ФЗУ, позбавляла їхніх випускників можливості здобути вищу освіту. Приплив добровільних вступників був незначним, тому держава здійснювала примусову мобілізацію молоді до цих навчальних закладів.
Для навчання дорослих була створена широка мережа вечірніх шкіл, хоча освіту в них навряд чи можна було вважати повноцінною.
1953 р. в Україні було запроваджено обов’язкову семирічну освіту. Відновилася діяльність усіх вищих навчальних закладів. 1950 р. їх нараховувалося 160, в тому числі 7 університетів, 52 педагогічних, 45 технічних, 19 сільськогосподарських, 14 медичних, 9 мистецьких, 6 правничо-економічних інститутів. Кількість студентів збільшилося з 99 тис. у 1946 р. до 325 тис. у 1956 p., щоправда, майже половина з них навчалися на заочних та вечірніх відділеннях, котрі ніколи не давали якісної освіти.
Характерною ознакою навчально-виховного процесу у загальноосвітніх і фахових школах та вузах була його заполітизованість і мілітаризація. Політичне виховання в дусі відданості партії більшовиків здійснювалось не тільки через піонерські та комсомольські організації, що охоплювали майже всю учнівську молодь, але під час викладання всіх, у тому числі природничих і математичних, дисциплін.
Найбільше ідеологічне навантаження було покладене на курс історії СРСР, що після війни набув відверто великодержавницько-шовіністичного російського забарвлення. До того ж, викладання у переважній більшості вузів республіки здійснювалося російською мовою.
У вузах значну частину навчальних програм відводилось на обов’язкове викладання марксизму-ленінізму на базі сталінського «Короткого курсу історії ВКП (б)".
2. Розвиток науки
1950 р. кількість науково-дослідних установ в Україні становила 462, а чисельність працівників у них досягла 22,3 тис. осіб. Головною науковою установою України залишалася Академія Наук УРСР, яку очолював біолог зі світовим іменем О. Палладін. У республіці в 1946 р. було запущено перший в СРСР атомний реактор.
Завдяки подвижницьким зусиллям видатного українського вченого С. Лебедева, якого власті підозрювали в «буржуазній лже-науковості», в Інституті електротехніки АН УРСР було створено лабораторію моделювання обчислювальної техніки, яка започаткувала дослідження в галузі кібернетики. 1948-1951 pp. тут була створена перша в СРСР мала електронно-обчислювальна машина «МЕОМ», яка на той час відповідала рівню світових стандартів.
Учені інституту електрозварювання АН УРСР удосконалили й запропонували для масового впровадження в практику автомати зварювання металу під флюсом. Цей метод, розроблений під керівництвом Є. Патона, докорінно змінив технологію багатьох галузей виробництва, сприяв підвищенню продуктивності праці, збільшенню випуску металопродукції. Нова технологія була з успіхом застосована при спорудженні газопроводуДашава-Київ, де 80 % стиків труб було зварено автоматами під флюсом.
Існуюча в УРСР система керівництва наукою створювала умови для панування пристосуванців, авантюристів від науки. Через це деякі перспективні напрями наукових досліджень, зокрема генетика, були оголошені ідеалістичними, «лженауковими». Так, на серпневій (1948) сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук, підтриманий «на горі» «народний академік» Т. Лисенко після тривалої боротьби, що розпочалася ще в 30-ті роки, здобув остаточну перемогу над своїми науковими опонентами.
Почалися переслідування і розправи, жертвами яких стали провідні вчені. Так, у Харкові були звільнені з роботи завідуючий кафедрою генетики і дарвінізму університету професор І. Поляков і професор сільськогосподарського інституту С. Делоне. Розгром школи генетики, що отримав назву «лисенківщина», став однією з ганебних сторінок в історії біологічної науки. Він зумовив у наступні десятиліття відставання Радянського Союзу в цій галузі.
Робота з терміном
«Лисенківщина» — умовна назва політичної кампанії, суть якої зводилися до переслідування і шельмування групи генетиків, заперечення генетики і тимчасової заборони генетичних випробувань в СРСР. Ця кампанія тривала приблизно із середини 1930-х до кінця 1950-х pp. Все це відбувалося під прямим керівництвом Й. Сталіна і Т. Лисенка.
3. Розвиток літератури та мистецтва
За складних умовах працювали діячі літератури і мистецтва. Всупереч обставинам, у 40-50-х роках створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі українського народу.
Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість О. Гончара, автора трилогії «Прапороносці», повісті «Земля гуде». Плідно творили також прозаїки В. Козаченко, В. Собко, письменник і режисер О. Довженко, гуморист Остап Вишня (П. Губенко), поети М. Рильський, П. Тичина, В. Сосюра, А. Малишко, Л. Первомайський.
Перемога у війні сприяла зростанню особистого авторитета Й. Сталіна і сталінського режиму. Повоєнний час починається зі славнозвісного сталінського тосту «за великий російський народ». Це свідчило про прагнення Сталіна сполучити комуністичну ідеологію з ідеєю виняткової місії росіян у світовій історії (російським великодержавним шовінізмом). Так, у СРСР виникло явище, яке дістало назву від імені головного провідника А. Жданова. «Ждановщина» (1946-1949 pp.) означало широкий наступ сталінського режиму в галузі ідеології, культури, науки, літератури, мистецтва з метою встановлення жорстокого контролю над духовним розвитком радянського суспільства. Жданов виступав офіційним теоретиком й організатором цього наступу. Ця кампанія мала на меті посилити культурно-ідеологічну ізоляцію радянського суспільства, протиставити інтелігенцію іншим прошаркам суспільства, розпалити шовіністичні та антисемітські настрої, посилити процес русифікації, відновити образ внутрішнього ворога, так необхідного для тоталітарного режиму. Наступ був спрямований насамперед проти тих, хто прагнув лібералізації культурної атмосфери і захоплювався досягненнями західної культури. Водночас передбачалося ще більше піднести досягнення російської культури і науки на противагу успіхам інших народів.
4. Наступ на українську культуру
ХРОНОЛОГІЯ ПОДІЙ
Дата | Подія |
1946-1948 pp. | Прийнято чотири постанови ЦК ВКП(б) про спрямування розвитку літератури і мистецтва, в яких виявилися авторитарність думок і оцінок, грубе й некомпетентне втручання у творчу діяльність, заперечення елементарних художніх свобод, зневажливе ставлення до творчої інтелігенції |
Липень 1946 р. | ЦК ВКП(б) звинуватив українських комуністів у неправильному доборі кадрів та недостатній політико-ідеологічній підготовці представників науки, літератури і мистецтва, де «має місце ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія» та «українські націоналістичні концепції» |
1946 р. | Постанови ЦК КП(б)У: «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури» (серпень 1946 p.), «Про журнал сатири і гумору «Перець» (вересень 1946 p.), «Про журнал «Вітчизна» (вересень 1946 p.), «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення». Зазнавали критики твори мистецтва, авторів звинувачували у «буржуазному націоналізмі», ставились вимоги «викривати ворогів народу». Була піддана критиці праця «Нарис історії української літератури», бо, на думку партійних керівників, мала суттєві «недоліки», оскільки в книзі «не показана боротьба партії більшовиків проти ворогів народу — троцькістів, бухаринців, а також проти українських націоналістів — шумськістів, хвильовістів, скрипниківців, які намагалися використати літературу як один із засобів відриву українського народу від великого російського народу і перетворення радянської України на колонію німецького імперіалізму» |
Редакція журналу «Вітчизна», зокрема головний редактор Ю. Яновський і його заступник Є. Кирилюк, були звинувачені в тому, що «систематично надавали свої сторінки для пропаганди буржуазно-націоналістичної ідеології». Журнал «Перець» був звинучений у відсутності «гострої сатири на зовнішніх і внутрішніх ворогів нашої Батьківщини » | |
28 серпня 1946 р. | Виступ М. Хрущова на засіданні Верховної Ради УРСР, де він заявив: «Пережитки капіталізму у свідомості живучіші в галузі національного питання, ніж у будь-якій іншій галузі, бо вони мають можливість добре маскуватися в національному костюмі. Тому треба посилити роботу в справі викриття буржуазно-націоналістичної ідеології» |
1946 р. | Виступ секретаря ЦК КП(б)У з ідеології К. Литвина на зборах письменників Києва, у якому він піддав гострій критиці Л. Смілянського, О. Кундзіча, Т. Масенка та інших, у творах яких мали місце прояви «національної обмеженості», «рецидиви буржуазного українського націоналізму» |
1947 р. | Особливої жорсткості набуває полювання на реальних й удаваних українських націоналістів під час перебування в Україні Кагановича. На пленумі Спілки письменників України, партійних зборах, у пресі постійно критикують за націоналізм М. Рильського, А. Малишка, В. Сосюру, Ю. Яновського, І. Сенченка, П. Панча та інших. Тоді ж подібній критиці «за націоналізм» було піддано перший том «Історії України» за редакцією М. Н. Петровського «за грубі політичні помилки і перекручення буржуазно-націоналістичного характеру» |
1948 р. | В Україні розгортається кампанія боротьби проти «низькопоклонства» перед Заходом, а згодом і «космополітизму» єврейських письменників, художників, зокрема О. Борщаківського, І. Стебуна, Є.Адельгейма, А. Кацнельсона та ін. У широкомасштабній дискусії з питань філософії, мовознавства, політекономії не допускалося інакомислення в суспільних науках, дедалі більше утверджувалися догматизм і диктат |
Серпень 1948 р. | На сесії ВАСГНІЛ була завершена кампанія розгрому «реакційності теорії менделізму-морганізму». Жертвами «лисенківщини» стали відомі вчені-генетики М. М. Гришко, С. М. Гершензон, І. М. Поляков, Л. М. Делоне та інші |
1951р. | Вершиною ідеологічного наступу стала необґрунтована і різка критика патріотичного вірша В. Сосюри «Любіть Україну». Цей вірш був визнаний «ідейно порочним твором», а автора примусили опублікувати принизливе каяття. М. Рильському знову нагадали про «серйозні ідеологічні помилки», розкритикували оперу К. Данькевича «Богдан Хмельницький», відзначили «серйозні хиби й помилки в ідейно-виховній роботі» |
Водночас здійснювалась кампанія «боротьби проти безрідного космополітизму». Космополітом оголошували будь-яку людину, яка цікавилася західними музикою, літературою, живописом. Досягнення світової культури були відгороджені від радянських людей нездоланною стіною. Цілеспрямовано знищувались і фізично, і морально, відомі діячі культури.
Таким чином, ідеологічна, соціально-культурна ситуація в Україні середини 40-х — на початку 50-х років негативно позначилася на розвиткові літератури і мистецтва, багато діячів були позбавлені можливості творчо працювати.
Робота з термінами
«Космополітизм» (від давньогрецької — космополіт, громадянин світу) — ідеологія світового громадянства, яка надає пріоритетного значення загальнолюдським цінностям і другорядне — національним проблемам.
«Ждановщина» — система заходів, спрямованих на відновлення ідеологічного контролю над суспільством.
Розвиток науки
М- 21 Культурологія 15 листопада 2022 2/22
Контрольна робота : "Повсякденне життя та культура України середини ХІХ–на початку ХХ ст."
М - 21 Культурологія 8 листопада 2022 2\20
"Масові репресії 20-30-х років в Україні"
М-21 Культурологія 1 листопада 2022 2\18
Духовне життя в Україні у 1917-1920рр. Політика українізації та її вплив на культуру
"Життя та культура України середини ХІХ–на початку ХХ ст"
М - 21 Культурологія 25 жовтня 2022 2\16
Тема: Розвиток освіти і науки під час Української революції 1917-1921 років
У листопаді виповнюється 100 років Українській академії наук (нині – Національна академія наук України). На вшанування цієї дати на державному рівні Президент України підписав Указ “Про відзначення 100-річчя Національної академії наук України” (№ 136 від 18 травня 2017 року).
Планом заходів з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917–1921 років та вшанування пам’яті її учасників на період до 2021 року, затвердженим розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2016 року № 777-р, та Планом заходів щодо відзначення 100-річчя Національної академії наук України, затвердженим розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2017 року № 992-р, передбачено ювілейні урочисті заходи, тематичні виставки, конференції, симпозіуми, круглі столи, семінари, інші наукові та просвітницькі заходи.
Під час Революції 1917–1921 років боротьба за національно-культурне відродження перетворилася в Україні на один із найважливіших напрямів національно-визвольного руху. Культурне, освітнє, наукове будівництво українського народу стало невід'ємною складовою державотворення. Українство взялося реалізовувати громадянські свободи: політичної діяльності, думки і слова, громадських зібрань, творчості та вибору мови навчання і спілкування. З етнічної спільноти українці перетворювалися на політичну націю. Успішна розбудова шкільництва, вищої школи та науки, духовне піднесення та підйом національного самоусвідомлення стали важливою перемогою Української революції.
Розбудова шкільництва
На початок 1917 року в Україні діяло близько 30 тисяч шкіл, у яких працювало 58 тисяч освітян. Система управління освіти була майже суцільно зрусифікована. Практично всі гімназії, училища й університети на території України були зросійщеними. Навчанням охоплювалося половина дітей шкільного віку.
Від перших кроків молодої держави, що виникла на хвилі Української революції, постало питання про відродження освіти українською мовою і на українських засадах. Численні осередки товариства “Просвіта”, які з 1917-го активно взялися за поширення знань, не могли розв’язати всі проблеми.
На початку березня 1917-го з ініціативи громадськості в Києві було засновано Українське товариство шкільної освіти, а вже 18 березня в Києві урочисто відкрилася Перша українська гімназія імені Тараса Шевченка, директором якої став учений-хімік і педагог Петро Холодний.
Про це подбали політичні та громадські діячі, зокрема Українського клубу “Родина”. Від перших днів революції вони підняли питання про українські школи. Державних фінансів на цю справу не було, сподівалися на кошти місцевого самоврядування і громадських організацій, вчительських спілок, Товариства шкільної освіти, “Просвіти”, кооперативів. Наприклад, у Харкові першу українську гімназію відкрито зусиллями “Просвіти” у вересні 1917 року.
Всеукраїнська вчительська спілка діяла від 1905 року, але через переслідування невдовзі розпалася. Відродилася в березні 1917 року як профспілкова організація вчителів. Очолила її громадська і культурно-освітня діячка, педагог, засновниця українського жіночого руху в Східній Україні Софія Русова. Спілка брала участь у відстоюванні прав освітян, вимагала збільшення заробітної плати, піднімала питання про перерозподіл функцій державних органів, місцевого самоврядування та шкільних рад. Утворивши структури на місцях, займалася заснуванням бібліотек, музеїв, учительських домів, де організовувалися лекції, бесіди, курси. Влаштовували “довідкові бюро” для консультацій з питань навчання та виховання. Спілка оплачувала вчителям курси і відрядження на з’їзди. Домагалася відкриття шкіл, дитсадків рідною мовою, відслідковувала факти перешкоджання створенню української національної школи.
Своєрідним центром національного культурного життя в період революції стала культурно-просвітницька благодійна організація “Просвіта”. За участі громадських діячів, письменників, композиторів, акторів активно налагоджувала видавничу справу та розповсюдження книг, газет, часописів. Важливою була роль товариства для національного усвідомлення селян. Завдяки просвітянським бібліотекам, драматичним гурткам, хоровим колективам, лекторіям вони дізнавалися про історичне минуле народу, брали участь в організації відзначень ювілеїв Івана Котляревського, Тараса Шевченка.
Завдяки народній популярності мережа товариства стрімко ширилася регіонами: на початку осені 1917 року в Україні діяли 952 “Просвіти”, 1920 року налічувалося понад 1500, у червні 1921-го – 4227.
Більшовики, прийшовши до влади, хотіли підпорядкувати мережу власним цілям і використати її для насаджування комуністичної ідеології. Але стикнулися із спротивом активістів. У 1920- роках комуністи знищили “Просвіту”.
Така ж доля чекала на українські навчальні заклади та спілки. Радянська влада ліквідувала університетську автономію, вчительське самоврядування. Всеукраїнську вчительську спілку розпустили, а педагогів включили до підконтрольної більшовикам Всеросійської спілки працівників освіти. Запровадивши обов’язкове навчання для дітей від 7 до 16 років, реорганізовувала всі державні, громадські й приватні школи України в єдину загальноосвітню трудову семирічну школу. Щоправда, аби не вибухнуло масове невдоволення, 1920 року до шкіл УСРР повернулася українська мова.
Українізація освіти, якою на початку 1917 року опікувалися громадські організації, значно активізувалася після створення 28 червня Генерального секретарства в справах освіти на чолі з Іваном Стешенком. На кінець 1917 року сформувалася така структура Генерального секретарства: департамент нижчої освіти (відділи початкової та вищої початкової школи), департамент вищої і середньої освіти з відділами середньої освіти і вищої школи, департамент до і позашкільної освіти (дошкільний і позашкільний відділи), департамент мистецтва.
На відділ середньої освіти впав весь тягар українізації шкіл. Він займався розробленням плану українізації школи, укладанням навчальних програм, підготовкою підручників, облаштуванням приміщень (Документи 1, 2, 3).
Діяльність відділу позашкільної та дошкільної освіти полягала в організації «розумних культурних розваг, літературних читань, освітнього кінематографа, дитячих вечорів, концертів, спектаклів», видання «взірцевих каталогів просвітянських бібліотек, літературних і наукових читанок для різного віку розвитку», різноманітних довідників та інструкцій з практичними порадами. Велика заслуга у цій царині належала Софії Русовій.
Окрім цього, до складу департаменту мистецтва входили відділи: художньої промисловості, охорони пам'яток старовини і мистецтва, музичний, театральний, бібліотечно-архівний і пластичних мистецтв. Найважливішою ініціативою останнього стало заснування в Києві Української академії мистецтв.
Упродовж 1917 року в Києві відбулися два всеукраїнські вчительські з’їзди.
Перший відбувся у квітні за участю майже півтисячі делегатів. Його проведення ініціювало Товариство шкільної освіти. З'їзд прийняв резолюції про повну українізацію нижчої освіти; обов’язкове запровадження української мови, літератури, історії і географії в середній школі; заснування українських кафедр у вищій школі; заснування українських публічних бібліотек; повернення в Україну мистецьких та історичних цінностей; створення національних архівів і музеїв тощо. З’їзд звернувся до Української Центральної Ради з пропозицією утворити Всеукраїнську шкільну раду для контролю діяльності шкільних округ та їхніх кураторів від Тимчасового уряду. Обрали Центральне бюро Всеукраїнської учительської спілки, а Софію Русову – головою.
На другий з’їзд у серпні з’їхалися майже 700 делегатів для обговорення двох питань: українізація шкіл і план єдиної школи. Вирішили з 1 вересня 1917 року запровадити навчання у нижчій школі тільки українською мовою. При цьому права нацменшин на освіту враховувалися. З’їзд прийняв рішення про відкриття Українського народного університету і Науково-педагогічної академії.
У відповідь на Інструкцію Тимчасового уряду про виділення в юрисдикцію Генерального секретаріату лише 5 українських губерній прийняли спеціальну резолюцію із вимогою “міцного й негайного сполучення всієї України в єдину державу”.
За 13 місяців Української Центральної Ради було засновано 53 українські гімназії, переважно в селах, оскільки в селах найбільше не вистачало навчальних закладів. У січні 1918 року міністром освіти в уряді УНР став Никифор Григоріїв. А Іван Стешенко – педагог і державний діяч, літературознавець і перекладач, перший міністр освіти України, завдяки якому розпочалася українізація шкіл, відкрито Український народний університет, Педагогічну академію та Академію мистецтв – загинув 1918 року за невідомих обставин. За деякими версіями, його засудила на смерть більшовицька організація Зінківського повіту. Убитий у Полтаві. Похований у Києві.
Павло Скоропадський продовжив українізацію. Окремим законом він увів у російських школах українську мову і літературу, історію і географію України як обов’язкові предмети. В усіх державних установах і військових частинах створили курси українознавства.
Наприкінці врядування гетьмана в Україні діяло 150 українських гімназій.
Відкриття українських університетів
За гетьмана Павла Скоропадського урочисто відкрили державні українські університети – Київський і Кам’янець-Подільський.
Про створення університету в Києві вирішили в серпні 1917 року на 2-му Всеукраїнському педагогічному з'їзді. Український народний університет на природничо-математичному, юридичному та історико-філологічному факультетах мав готувати наукові кадри для українізації освіти. Заклад відкрився в жовтні 1917 року і діяв на базі Університету святого Володимира до 17 серпня 1918 року, коли Законом Ради міністрів Української держави його реорганізували в Київський державний український університет.
1 липня 1918 року гетьман Павло Скоропадський затвердив підписом Закон “Про заснування Кам’янець-Подільського Державного Українського Університету”. Ці два університети стали першими на українських землях державними закладами вищої освіти з українською мовою навчання.
Григорій Костюк “Зустрічі і прощання”: “Коли ж стало питання про ректора першого державного українського університету в Кам’янці на Поділлі, то вибір упав тільки на молодого професора Івана Огієнка. Кам’янецький державний український університет за його керівництвом став справжнім першим великим розсадником української науки. Але професор Огієнко був людиною далекого вгляду. Він розумів, що для університету потрібно готувати вже відтепер українські кадри. Як селянський син він знав, що переважна більшість українських дітей не мала змоги дістати середньої освіти. Розбуджена революцією, ця молодь рветься тепер до науки. Саме їй потрібно створити новий тип школи. Такою школою мали бути чотирирічні гімназії для дорослих”.
Урочисте відкриття Кам’янець-Подільського державного університету відбулося 22 жовтня 1918 року.
Іван Огієнко “Моє життя. Автобіографічна хронологічна канва”: “21 жовтня 1918 року. Будова тріумфальних брам. Ціле місто радісно готується до Свята Культури. Прикраса домів. Кам’янецький двірець пишно прибраний. Високо над ним – тризуб із електричних ламп… Вечір. Телеграма із Києва, що окремий потяг із гостями на свято вирушає з Києва”.
На чолі делегації – представник Гетьмана генерал Євген Лібов. Від імені Міністерства освіти університет відкрив товариш (заступник) Міністра освіти Петро Холодний та виголосив промову: “За короткий час уже вдруге ми маємо нагоду вислухати грамоту про відкриття найвищої просвітньої інституції – університету, один раз у стольному Києві, вдруге тут, на політичній грані, що проходять по живому тілу українського народу. Нещасливі історичні події XVII віку знесилили Україну, чужа культура її приспала… За 250 років чужого панування позбулися ми тих скарбів, що придбали предки наші. Тільки невтомна праця на полі чужої культури, котрої гаслом було навчитися чужому, не цураючись свого, виведе нас у добру путь, на той шлях, на котрому поборемо темноту нашу”.
Софія Русова “Мої спомини”: “Приїхали туди [до Кам’янця] окремим поїздом – ціле Міністерство Освіти, представники інших міністерств,просвітніх організацій та ін. ...Тут справді було місце для університету: сила архівів, два місцеві музеї,великий будинок семінарії і так близько до Галичини, до Європи. Всі казали, що це прорубується вікно в Європу, до її науки”.
Першим ректором Кам’янець-Подільського державного університету став відомий вчений, політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, історик церкви, майбутній митрополит Української православної автокефальної церкви Іван Огієнко. На момент відкриття університет мав богословський, природничо-математичний та історико-філологічний (з двома національними кафедрами: польської і єврейської літератури та історії). Уже за рік тут навчалися понад 1400 студентів із різних регіонів України.
Голова повітової земської управи Олімпіада Пащенко: “Коли б так само, як будувався цей Університет, будували були й цілу Українську Державу всіма силами Нації – від найбільших починаючи, а найменшими кінчаючи, – вона б повстала була, міцна й світла…”
Від вересня 1920 року, коли більшовики втретє захопили Кам’янець-Подільський, нарком освіти Володимир Затонський надіслав в усі освітні заклади України телеграму (подаємо мовою оригіналу): «Звернути увагу на Кам’янецький державний український5 університет. Кам’янецькі комуністи перебувають у полоні петлюрівської інтелігенції. Реальних сил для підтримання на висоті університету в Кам’янці немає. Контингент слухачів нікчемний. Безробітні дівулі та поповичі. В самому університеті продовжують засідати старці, що вижили з розуму, та наукові світила на кшталт гетьманівського, потім – петлюрівського скарбника Лебедя-Юрчика, котрий викладає там фінансове право. Професори непогано влаштувалися за рахунок університету та позирають на захід. Усіх треба розігнати. У тому вигляді, як він існує зараз, університет компрометує радянську владу».
“Добре оборудована і поставлена українська школа далеко, безмірно більше може дати для справи політичної автономії, ніж сотні найкращих демагогічних трактатів. Кілька поколіннів, переведених через рідну школу, дадуть таку міцну й непохитну відпору до наших політичних демагогів, якої не створити всякими гострими заходами. Автономія свідомого національно й освіченого народа сама прийде — так само натурально, як падає з дерева достиглий плід. Це може помалу робиться, але зате міцно, бо на віки. І для цього в рамцях вільної держави досить морального впливу і авторитету, коли не можна впливати через формальну власть”. Сергій Єфремов. 6 серпня 1917 року.
Українська Академія наук
Вперше ідею створення академічного наукового центра європейського зразка, який би об’єднав українських науковців по обидва боки державного кордону між Австро-Угорщиною й Російською імперією, просувало Літературно-наукове товариство ім. Шевченка у Львові (від 1892 року – Наукове товариство ім. Шевченка). Визначальна роль у цій справі належала Володимиру Антоновичу, Олександру Барвінському, Олександру Кониському, Михайлу Грушевському. В товаристві існували три секції: історично-філософська, філологічна, математично-природописно-лікарська.
Ідея заснування академії наук в Україні знайшла продовження в діяльності Українського наукового товариства (УНТ), заснованого 1907 року Грушевським у Києві. УНТ також мало три секції: історичну (очолив Михайло Грушевський), філологічну (голова – Володимир Перетц), природописно-технічну (Петро Холодний). Видання товариства – “Записки Українського наукового товариства” (18 томів), збірники секцій і статистичної комісії, тримісячний журнал “Україна”. У 1915 році діяльність УНТ припинилася, 1917 – відновилася.
Українська революція 1917–1921 років створила сприятливі обставини для розвитку науки. Львівське НТШ та київське УНТ структурою та діяльністю були подібні до академії наук, але функціонували за рахунок приватної ініціативи та пожертв.
За створення науково-дослідної установи під патронатом держави взялася у квітні 1917 року Центральна Рада. На загальних зборах УНТ Михайло Грушевський порушив питання про створення Української академії наук. Тож для розроблення статуту майбутньої академії та вивчення питань її фінансування обрано комісію з 12 осіб. Розпочали підготовку установчих документів. Однак реалізувати ідею створення академії не встигли.
«Думка про її заснування виникла ще за Центральної Ради, коли вироблено було вже й проект організації Академії» (Дорошенко Дмитро «Мої спомини про недавнє минуле. 1914–1920».
Від травня 1918-го (за гетьманату Скоропадського) з ініціативою створення академії виступив міністр народної освіти та мистецтва Микола Василенко. Пізніше він зауважить: “Думка про утворення Академії вже давно виникла серед українських вчених. Наукове товариство імені Тараса Шевченка у Львові, перше підняло це питання, до вирішення якого взагалі підходили близько… Тепер до цього ...є нові сприяючі обставини, і завдання утворення в Києві Української Академії наук бере на себе Українська Держава. Це завдання – діло державної ваги, і вирішити його не під силу приватному товариству. Участь держави ...дасть можливість здійснити думку про утворення в Києві Академії наук хутко і поставити її існування на твердий ґрунт. Академія мусить згуртувати навколо себе наукові сили”.
Микола Василенко запросив долучитися до заснування академії відомого вченого Володимира Вернадського. У травні 1918 року Володимир Вернадський занотував у щоденнику: “Все більше замислююся про створення потужного наукового центру в Києві, скориставшись сприятливою політичною кон'юнктурою. ...Треба знати, що хочемо отримати. Написати записку про Українську Академію Наук: 1. Національна бібліотека при Академії. Держава повинна дати кілька мільйонів на придбання книг. 2. Науково-дослідні інститути. Необхідно негайно скласти план. Вивчення Сходу у зв'язку з Кримом. Дослідні заклади у зв'язку з багатствами Півдня. Необхідна поїздка до Харкова, Катеринослава, Одеси. Зв'язок із Кримом”.
Отримавши згоду Вернадського на участь в організації академії, міністр Микола Василенко ініціював створення двох комісій. Перша – для розроблення законопроекту про створення установи. Друга – у справах вищої школи і наукових закладів. Головою обох став Вернадський (Документ 5). Він планував залучити до створення Академії Михайла Грушевського. Однак той сам відмовився і просив Вернадського не співпрацювати з урядом Скоропадського. Крім того, Вернадський і Грушевський мали різні погляди на організацію та структуру академії. Грушевський бачив установу історико-українознавчою, Вернадський – багатопрофільною, з нахилом на природничі та технічні спеціальності. Михайло Сергійович так і не увійшов до складу комісії.
Попри це, перша комісія на чолі з Вернадським мала солідне наукове представництво. До її складу увійшли відомі вчені: Дмитро Багалій, Микола Кащенко, Йосип Косоногов, Агатангел Кримський, Григорій Павлуцький, Степан Тимошенко, Євген Тимченко, Павло Тутковський, Михайло Туган-Барановський та інші науковці.
Володимир Вернадський запропонував також при Академії створити заклади: Національну бібліотеку, Фізичний інститут, Дослідний біологічний інститут, Хімічну лабораторію, Мінералогічний інститут, Національний музей (природничого профілю), Український історичний музей, Астрономічну обсерваторію, Комісію для видання словника української мови, Археографічну комісію, Археологічний дослідний інститут, Комісію для вивчення природних виробничих сил України, Комісію для вивчення економічно-статистичного життя і ресурсів України, Комісію для видання пам’яток української словесності і мови (Документ 6).
Комісія з розроблення документів працювала від 9 липня до 17 вересня 1918 року. Провела 23 засідання. На них обговорювалися принципи заснування та структура Академії, Національної бібліотеки, Національного архіву, друкарні, йшлося про академіків та принципи їх обрання, приміщення та землю Академії, мову публікацій, премії та стипендії, засадизахисту дисертацій. Зрештою, комісія виробила проекти основних документів для прийняття урядових рішень (Документ 7). Передусім Комісія визначилася з офіційною назвою академічної установи: Українська Академія наук у Києві. Поширеним був і термін «національна», вживався безвідносно до її офіційного статусу.
Розуміння ідеї створення академії виявив гетьман Павло Скоропадський. 26 липня 1918 року, щойно комісія почала роботу, законом Української Держави “Про асигнування 200 тисяч карбованців на початкові видатки на організацію УАН” він виділив із Державної скарбниці відповідну суму як аванс “на початкові видатки на організацію Української Академії наук у Києві”.
Фізик Йосип Косоногов зауважував: “Перед Українською Державою стоїть невідкладне завдання культурного, економічного і промислового розвитку, і ніякі витрати й матеріальні жертви, які ведуть до розв’язання цього завдання, не можуть уважатися великими, бо народ, діставши знання, поверне витрачене на нього з надлишком”.
За день до прийняття закону про заснування УАН, 13 листопада гетьман затвердив постанову Ради Міністрів Української Держави, де йшлося про асигнування на утримання Української Академії 869 216 карбованців 69 копійок до кінця 1918 року. З них дві третини розподілялося на господарські й організаційні потреби, решта – на штатні видатки.
14 листопада гетьман ухвалив Закон “Про заснування Української академії наук у Києві” (Документ 8). Того ж дня призначено перших 12 дійсних членів УАН: Дмитро Багалій, Агатангел Кримський, Микола Петров, Степан Смаль-Стоцький, Володимир Вернадський, Степан Тимошенко, Микола Кащенко, Павло Тутковський, Михайло Туган-Барановський, Федір Тарановський, Володимир Косинський, Орест Левицький (Документ 9).
27 листопада відбулося її перше Спільне зібрання (Документ 11). На ньому обрано Голову-президента УАН Володимира Вернадського. Неодмінним секретарем став Агатангел Кримський (Документи 12, 13). Оприлюднили статут УАН, у якому йшлося: “Українська Академія наук у Києві є найвищою науковою державною установою на Вкраїні, що перебуває в безпосередньому віданні верховної влади” (Документ 10).
У діяльності Академії визначалися три основні напрями: науково-теоретичні дослідження, у тому числі й фундаментального значення, дослідження практично-прикладного характеру та українознавчий напрямок включно з його соціально-економічною складовою.
УАН мала три відділи: історико-філологічний (очолив Дмитро Багалій), фізико-математичний (на чолі з Миколою Кащенком) і соціальних наук (головував Орест Левицький). Також при УАН діяли постійні та тимчасові комісії за різними напрямами, наприклад, із вивчення природних багатств України, археографічна, “для складання словника живої української мови”, “для складання біографічного словника діячів України”, соціальних і правничих питань.
У листопаді й грудні відбулося ще кілька зібрань УАН. У цей період створили Інститут технічної механіки. Його очолив Степан Тимошенко.
Трохи раніше, 2 серпня 1918 року, засновано Національну бібліотеку Української Держави (нині – Національна бібліотека України імені Володимира Вернадського). Вона згодом увійшла до складу УАН. Розпочалося академічне видання творів Тараса Шевченка й Івана Франка.
У грудні 1918 року було засновано такі комісії: для складання історично-географічного словника української землі (голова – Дмитро Багалій); для складання історичного словника української мови (директор – Євген Тимченко); для складання словника української живої мови (головний редактор і директор – Агатангел Кримський); для видання пам’яток новітнього українського письменства (голова – Сергій Єфремов); для виучування соціального питання (голова – Михайло Туган-Барановський); Археографічну комісію (голова – Василь Данилевич). Запрацювали Акліматизаційний сад (директор – Микола Кащенко), Геодезичний інститут, Інститут для виучування економічної кон’юнктури та народного господарства України (директор – Михайло Туган-Барановський), Інститут технічної механіки (керівув – Степан Тимошенко). У січні 1919 року утворено Демографічний інститут (директор – Михайло Птуха), а також Постійні комісії по виучуванню звичаєвого права (директор – Орест Левицький), соціального питання (директор – Михайло Туган-Барановський), народного господарства (директор – Володимир Косинський).
На зборах 25 січня 1919 року вчені вирішили не евакуйовуватися разом із Директорією перед загрозою більшовицької окупації, а забезпечити функціонування Академії. 20 лютого 1920 року Академія наук, переглянувши і дещо доповнивши “Головніші правила українського правопису”, ухвалила їх як перший академічний правопис.
Незабаром до складу академії влилося Українське наукове товариство. Після окупації України більшовицькими військами у 1921 році Українська академія наук змінила назву на Всеукраїнську академію наук (ВУАН). 14 червня того ж року було введене положення “Про Всеукраїнську Академію наук”, де визначалася нова структура і статут ВУАН. До складу тепер входили інститути, музеї, комітети, наукові товариства, що керувалися власними статутами.
У 1924 році Михайло Грушевський повернувся до Києва та розпочав роботу в Академії. З його приходом розширилася діяльність українознавчих комісій, які були об'єднані в кафедру історії України під керівництвом професора.
Через запровадження форсованої індустріалізації від 1927 року посилилося технічне спрямування ВУАН. До прикладу, виникла комісія Дніпрельстану.
У той же час комуністична влада розпочала встановлювати контроль над діяльністю науковців, репресії проти них. Були сфальшовані справи Спілки визволення України, Національного центру і т.д. Режим оточив “пильним наглядом” Грушевського. Наука радянізувалася, посилювався контроль за її діяльністю. На керівні посади ВУАН комуністи “посадили” своїх – осіб без відповідної освіти, зате благонадійних.
У 1930 році змінилася структура, ВУАН поділено по секціях. За радянської влади Академія неодноразово змінювала назву – Всеукраїнська академія наук, Українська академія наук, Академія наук УСРР та УРСР.
Нині головна державна наукова установа країни називається Національною академією наук України.
М - 21 Культурологія 18 жовтня 2022 2\14
Українська культура 19- поч. 20 ст. Доба культурно-національного відродження. Кирило-Мефодіївське братство
М - 21 Культурологія 11 жовтня 2022 2\12
Класицизм і рококо як альтернатива художнього мислення бароко. Представники течій.
Домашнє завдання
1. Опрацювати конспект, виписати і вивчити терміни.
2. Зповнити таблцю на останньому слайді
Коментарі
Дописати коментар